Узагальнення практики розгляду судами Чернівецької області кримінальних проваджень про злочини проти власності за 2013 рік та перше півріччя 2014 року

Узагальнення практики розгляду судами
Чернівецької області кримінальних проваджень
про злочини проти власності за 2013 рік та перше півріччя 2014 року
 

 План

1.   Аналіз статистичних  даних  розгляду кримінальних проваджень про злочини проти власності в 2013 році та першому півріччі 2014 року.

2.   Якість розгляду судами Чернівецької області кримінальних проваджень про злочини проти власності.

3.   Висновки та пропозиції.

1. Аналіз статистичних  даних  розгляду кримінальних справ про злочини проти власності в 2013 році та першому півріччі 2014 року.

 Відповідно до плану роботи апеляційного суду Чернівецької області проведено узагальнення практики розгляду судами області кримінальних справ про злочини проти власності.

Метою зазначеного узагальнення є виявлення проблемних питань, що виникають при розгляді справ даної категорії, найбільш характерних порушень чи неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, вироблення пропозицій для забезпечення єдиного та правильного застосування законодавства.

Об'єктом вивчення були кримінальні провадження про злочини проти власності, вироки і ухвали, винесені за результатами розгляду кримінальних проваджень зазначеної категорії місцевими судами області за 2013 рік та перше півріччя 2014 року а також справи, які переглядалися в апеляційному провадженні за вказаний період, судова практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України (Далі ВСУ), чинне кримінальне та процесуальне законодавство України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Суб'єктами права власності є фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи (підприємства, організації, установи, господарські товариства, професійні спілки, громадські, релігійні об'єднання тощо), держава. Їх рівність перед законом і забезпечення захисту їхніх прав державою закріплено у статті 13 Конституції України.

Право власності в Україні охороняється законом. Розділом VІ Кримінального кодексу України (далі КК) встановлено, які саме суспільно небезпечні діяння проти власності є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.   

Злочини проти власності складали 37 % у структурі всіх злочинів, кримінальні провадження щодо яких розглянуті судами області у 2013 році, та 41.5% - у 2014 році (найбільше в Шевченківському районному суді міста Чернівців – 59,6% за 2014 р.).

У ході проведення узагальнення до уваги бралися ті кримінальні провадження про злочини проти власності, яких найбільше розглянуто судами області. До таких відносяться: крадіжка (ст. 185 КК); грабіж (ст.186 КК); розбій (ст.187 КК); вимагання (ст. 189 КК); шахрайство (ст.190 КК); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст.191 КК); ін.

Встановлено, що у 2013 році в місцевих судах області перебувало в провадженні 941 справа щодо злочинів проти власності, з яких 793 кримінальних провадження згідно Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) 2012р., та 148 кримінальних справи – згідно КПК 1960 р. У першому півріччі 2014 року в провадженні в місцевих судах області перебувало 426 справ, з яких – 416 кримінальних проваджень згідно КПК 2012 р., та 10 кримінальних справ – згідно КПК 1960 р.

В тому числі, місцевими судами розглянуто кримінальні провадження:

- щодо застосування примусових заходів виховного характеру – 20 (2013р.), 8 (1 півр. 2014 р.);

- щодо застосування примусових заходів медичного характеру – 6 (2013р.), 8 (1 півр. 2014 р.).

Залишок нерозглянутих кримінальних проваджень на кінець звітного періоду склав 157 (2013 р.) та 116 (1півр. 2014 р.).       

Відповідно до вироків, що набрали  законної сили, судами засуджено за злочини проти власності  973 особи (2013 р.), 416 осіб (1 півр. 2014 р.), з яких за:

-  ст. 185 КК – 750 осіб (2013 р.), 300 осіб (1 півр. 2014 р.);                                          

- ст. 186 КК – 73 особи (2013 р.), 41 особа (1 півр. 2014 р.);

- ст. 187 КК – 15 осіб (2013р.) 16 осіб (1 півр. 2014р.);

- ст. 189 КК – 3 особи (2013 р.);

- ст. 190 КК – 70 осіб (2013 р.), 33 особи (1 півр. 2014 р.);

- ст. 191 КК – 51 особа (2013 р.), 23 особи (1 півр. 2014 р.).

 Узагальненням встановлено зменшення вдвічі кількості злочинів даної категорії. Так, у 2012 році судами області розглянуто 1544 кримінальних справи, у 2013 році – 941 кримінальних провадження, динаміка 2014 року дає підстави стверджувати про збереження кількості злочинів проти власності на рівні 900-1000 кримінальних проваджень.

У 2013 році в апеляційному суді Чернівецької області переглянуто 229 справ щодо злочинів проти власності, з яких 88 кримінальних провадження згідно КПК 2012р., та 141 кримінальна справа – згідно КПК 1960 р. У першому півріччі 2014 року в провадженні в апеляційному суді перебувало 120 справ, з яких – 104 кримінальних провадження згідно КПК 2012 р., та 16 кримінальних справ – згідно КПК 1960 р.

Зокрема, за:

-  ст. 185 КК – 138 справ (2013 р.), 60 справ (1 півр. 2014 р.);                                          

- ст. 186 КК – 25 справ (2013 р.), 20 справ (1 півр. 2014 р.);

- ст. 187 КК – 23 справи (2013р.) 8 справ (1 півр. 2014р.);

 Основними підставами для скасування вироків були: неправильне застосування кримінального закону, істотне порушення кримінально-процесуального закону, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, однобічність або неповнота дізнання  досудового чи судового слідства відносно, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Також в апеляційній інстанції протягом 1 півріччя 2014 року було скасовано та постановлено нових вироків відносно 15 осіб. Основною причиною для прийняття такого рішення була необхідність застосування більш суворого покарання – 10 осіб, неправильним звільненням обвинуваченого від відбування покарання – 5 осіб.

2. Якість розгляду судами Чернівецької області кримінальних проваджень щодо злочинів проти власності.

В процесі проведення узагальнення встановлено, що при здійсненні правосуддя місцеві суди, в основному, забезпечують правильне застосування закону при розгляді справ даної категорії. Разом з тим у їхній діяльності ще мають місце окремі недоліки.

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному повному, неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом та визнавши особу винуватою призначає міру покарання.

Згідно ст. 65 КК України покарання слід призначати у межах встановленої санкції статті Особливої частини КК та відповідно до положень Загальної частини КК, з врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, необхідне та достатнє для її виправлення та попередження вчинення нею нових злочинів. Під час визначення міри покарання, яке складається із виду та розміру основного та додаткового покарання суд діє в межах закону на підставі внутрішнього переконання, власної правосвідомості, оцінки особи обвинуваченого та обставин вчиненого.

Крім того, судами приймаються рішення про звільнення засуджених від відбування покарання з випробовуванням з іспитовим строком на підставі статей 75, 76 КК, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Узагальненням встановлено, що найбільше вироків місцевих судів скасовані апеляційним судом з постановленням свого вироку за м’якістю призначеного покарання.

Так, обвинувачений В. засуджений Першотравневим районним судом м. Чернівці за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст.185, ч. 3 ст. 189, ч. 1 ст. 309, 69, 70 КК до двох років позбавлення волі. На вказаний вирок прокурор подав апеляцію у зв'язку із безпідставністю застосування ст. 69 КК та м'якістю призначеного покарання. Переглянувши дану справу в апеляційному порядку, колегія суддів задовольнила апеляцію прокурора, ухваливши власний вирок, оскільки місцевий суд не врахував при призначенні покарання той факт, що В. був раніше засуджений та вчинив злочини в період незнятої та непогашеної судимості, призначивши покарання у виді трьох років шести місяців позбавлення волі.

З цих же підстав скасовано вирок Садгірського районного суду м. Чернівці від 26 листопада 2012 року, яким Ф. засуджено за ч. 2 ст. 185, 75 КК до 2 років обмеження волі та звільнено від відбування покарання із випробовуванням. Районний суд теж не прийняв до уваги те, що Ф. раніше судимий, та знову вчинив умисний корисливий злочин в період незнятої та непогашеної судимості.

Аналогічно скасовано вирок Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24.01.2013р. щодо засудження Б. за ст. 185 ч. 2 КК до 6 місяців арешту, оскільки місцевий суд не врахував, що він вчинив злочин в період незнятої і непогашеної судимості; вирок Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14.03.2013 року щодо К., який був засуджений за ч. 2 ст. 185 КК до 3 місяців арешту; вирок Садгірського районного суду м. Чернівців від 07.05.2013р. щодо Н., який був засуджений за ст. 185 ч. 2 КК до 1 року позбавлення волі; Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16.05.2013р., щодо К., який був засуджений за ч. 4 ст. 185, ч.3 ст. 15, ч. 3 ст. 185, 70 КК до 4 років позбавлення волі та звільнений на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з іспитовим строком; Р., який був засуджений за ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185, 70 КК до 4 років позбавлення волі та звільнений на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з іспитовим строком; Г., який був засуджений за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК до 3 років позбавлення волі та звільнений на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з іспитовим строком; Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 04.06.2013 року щодо Р., який був засуджений за ч. 3 ст. 185, 69 КК до 1 року 6 місяців позбавлення волі; Вижницького районного суду Чернівецької області від 15.08.2013 року щодо А., який був засуджений за ч. 3 ст. 185, 69 КК до 6 місяців арешту; Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08.10.2013 року щодо Г., який був засуджений за ст. 185 ч. 2 КК до 1 року позбавлення волі, ін.

З іншого боку, суди допускають помилки під час застосування ст. 65 КК і в частині призначення надто суворих покарань. Так, К. вироком Першотравневого районного суду засуджений за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді 3 років позбавлення волі. Проте колегія суддів апеляційного суду враховуючи обставини, які пом’якшують його покарання, тяжкість злочину, ненастання тяжких наслідків прийшла до висновку про можливість зміни призначеного судом покарання в бік пом‘якшення та зменшила його до 2 років позбавлення волі. Також, Д. засуджений 10.12.2013 року Шевченківським районним судом міста Чернівців за ч. 2 ст. 185, 71 КК до 2 років 3 місяців позбавлення волі. Проте колегія суддів апеляційного суду враховуючи ту обставину, що потерпілі є членами сім’ї обвинуваченого, з якими він примирився, прийшла до висновку про можливість зміни призначеного судом покарання в бік пом‘якшення та зменшила його до 2 років 1 місяця позбавлення волі. Водночас явно несправедливим внаслідок тяжкості апеляційний суд визнав вирок Новоселицького районного суду Чернівецької області стосовно М. за ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК та ч. 3 ст. 185 КК, яким обвинуваченому призначено покарання із застосуванням ст. 70 КК у виді 1 року 6 місяців позбавлення волі. Колегія суддів врахувала, що М. виховувався в багатодітній та малозабезпеченій сім‘ї, останні вісім років позбавлений належного батьківського піклування, проживав та виховувався в школі-інтернат, щиро розкаявся та визнала ці обставини такими, що пом‘якшують покарання, що стало підставою пом‘якшення призначеного обвинуваченому покарання до 8 місяців позбавлення волі.

Узагальненням встановлено, що місцеві суди допускають помилки при призначенні покарань за сукупністю вироків, злочинів, складанні покарань при призначенні покарання. А саме, ч. 4 ст. 71 КК встановлює, що остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Так, Першотравневий районний суд м. Чернівці 15.01.2013р. засудив обвинуваченого С. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК до 1 року позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком Першотравневого районного суду м. Чернівців від 30.11.11 р. у виді 2 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, остаточно призначив С. покарання у виді 1 року і 1 місяця позбавлення волі. Розглянувши апеляцію прокурора колегія суддів апеляційного суду вирок місцевого суду скасувала та ухвалила свій, на підставі ч. 4 ст. 71 КК остаточно призначивши покарання обвинуваченому С. у виді 2 років і 1 місяця позбавлення волі.

Аналогічно, вироком Хотинського районного суду Чернівецької області від 19.06.2013 року А. засуджений за ч. 2 ст. 185 КК до 1 року позбавлення волі та на підставі ст. 71 КК шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Хотинського районного суду Чернівецької області від 22.05.2012 року, яким він засуджений за ч. 3 ст. 185, 75 КК до 3 років позбавлення волі та звільнений від відбування покарання з випробовуванням строком на 1 рік, і остаточно йому призначено покарання у виді 1 року та 1 місяця позбавлення волі. Розглянувши апеляцію прокурора колегія суддів апеляційного суду вирок місцевого суду скасувала та ухвалила свій, на підставі ч. 4 ст. 71 КК остаточно призначивши покарання обвинуваченому А. у виді 3 років і 6 місяця позбавлення волі.

Також, згідно зі ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Проте деякі суди продовжують допускати помилки під час призначення покарання із застосуванням ст. 33 КК.

Так, вироком Заставнівського районного суду Чернівецької області від 12 грудня 2012 року Г. двічі призначено покарання за ст.ст. 15 ч. 3, 185 ч. 2 КК за сукупністю цих злочинів. Дана помилка суду призвела до призначення покарання, яке не відповідає тяжкості вчинених Г. злочинів. Ухвалою апеляційного суду дану помилку виправлено.

Місцеві суди, розглядаючи кримінальні провадження допускають деякі інші помилки, наприклад, згідно ч. 4 ст. 67 КК якщо будь-яка із обставин, що обтяжує покарання передбачена в Особливій частині КК як кваліфікуюча ознака злочину, то суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання.

Так, вироком Кіцманського районного суду Чернівецької області засуджений К. за ч. 4 ст. 185, ч.3 ст. 15, ч. 3 ст. 185, 70 КК до 4 років позбавлення волі та звільнений на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з іспитовим строком. Судом помилково враховано К. «повторність» як обставину що обтяжує його покарання, хоча інкриміновані йому дії кваліфіковані, як вчинені повторно. Апеляційним судом виправлено цю помилку.

Виходячи із диспозицій статей 75, 77 і п. 1 ст. 89 КК та п. 9 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» судам необхідно мати на увазі, що ч. 1 ст. 75 КК передбачено звільнення від відбування покарання з випробовування тільки для тих осіб, які засуджуються до виправних робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, тобто лише щодо основного покарання, що має бути належним чином мотивовано у вироку. Звільнення від відбування призначеного судом додаткового покарання за цією нормою закону не допускається.

Так, вироком Першотравневого районного суду міста Чернівців Ф. засуджено за ч. 2 ст. 191, ч. 3 ст. 191, 70 КК до 5 років позбавлення волі з позбавленням права займати матеріально відповідальні посади строком на 3 роки та звільнено від відбування призначеного покарання з випробовуванням. Апеляційним судом виправлено помилку та скасовано вирок з постановленням нового вироку, яким Ф. призначено те ж основне та додаткове покарання, але звільнено її від відбування тільки основного покарання з випробовуванням. У вироку апеляційного суду зазначено, що додаткове покарання у виді позбавлення права займати матеріально відповідальні посади строком на 3 роки підлягає реальному та самостійному виконанню.

Деякі помилки місцевих судів при розгляді кримінальних проваджень даної категорії стали підставою для зміни судового рішення.

Так, згідно ч. 4 ст. 70 КК, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен іще в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, то покарання слід призначати за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком за правилами складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.

Вироком Першотравневого районного суду м. Чернівців від 15.10.2012 року Ч. засуджений за ч. 3 ст. 185 КК до 3 років позбавлення волі. Йому інкриміновано повторне з проникненням в інше приміщення таємне заволодіння майном в ніч на 07.06.1999 року. Колегією суддів встановлено, що Ч. вчинив цей злочин до постановлення вироку Першотравневого районного суду м. Чернівців від 02.08.2001 року, яким він засуджений за ч. 2 ст. 17, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 140, 42 КК (1960р.) на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією майна. Постановою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 21.11.2001 р. на підставі п. а ст. 7 Закону України «Про амністію» від 05.07.2001 року строк покарання призначений Ч. скорочено на половину та визначено 2 роки 3 місяці 11 днів, які він фактично відбув 10.04.2003 року. Колегією суддів змінено вирок Першотравневого суду від 15.10.2012 року щодо Ч., шляхом поглинання покарання призначеного по оскаржуваному вироку більш суворим, призначеним Першотравневим районним судом міста Чернівців від 02.08.2001 року та визначено його покараним за цим вироком до 4 років позбавлення волі. Зараховано в строк відбуття покарання Ч. 2 роки 3 місяці 11 днів і відповідно до постанови Ізяславського районного суду Хмельницької області від 21.11.2001 р. його звільнено від відбуття подальшого строку покарання на підставі п. а ст. 7 Закону України «Про амністію» від 05.07.2001 року.

Також мають місце випадки незастосування ст. 69 КК у справах, де є підстави для її застосування. Зокрема, вироком Першотравневого районного суду неповнолітній Д. засуджений за ст. 185 ч. 3 КК до 3 років позбавлення волі, на підставі ст.ст. 75 та 104 КК звільнений від відбування покарання з випробуванням. Суд апеляційної інстанції вказав, що факт вчинення злочину у неповнолітньому віці, визнання вини у скоєному та щире каяття, відшкодування потерпілому матеріальної шкоди є обставинами, які у своїй сукупності істотно знижують рівень тяжкості вчиненого злочину та є достатньою підставою для застосування ст. 69 КК, що відповідатиме принципам законності та справедливості. Вирок районного суду змінено, обвинуваченому призначено покарання із застосуванням ст.ст. 69, 75, 76, 104 КПК у виді 1 року 6 місяців позбавлення волі та звільнено від покарання з випробовуванням. 

Місцевими судами допускаються інші помилки застосування законодавства про розгляд злочинів проти власності.

Зокрема, згідно ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

КПК значно розширив перелік злочинів, провадження по яких здійснюється у формі приватного обвинувачення. Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК кримінальне провадження може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого у злочинах, передбачених статтею 185 (крадіжка, крім крадіжки, вчиненої організованою групою), статтею 186 (грабіж, крім грабежу, вчиненого організованою групою), статтею 189 (вимагання, крім вимагання, вчиненого організованою групою, а також поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи), статтею 190 (шахрайство, крім шахрайства, вчиненого організованою групою), статтею 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, крім вчиненого організованою групою, або шкода від якого завдана державним інтересам), статтею 192 (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою), Кримінального кодексу України – якщо вони вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого, або якщо вони вчинені особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником і завдала шкоду виключно власності потерпілого.

Частина 4 ст. 26 КПК встановлює, що відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Проте трапляються випадки, коли у провадженні відсутні установчі документи про форму власності, які уможливили для суду зробити висновок про правильність та обґрунтованість початку провадження, або відсутня заява потерпілого у провадженнях про такі злочини, що є безумовною підставою для негайного закриття провадження.

Зокрема, згідно матеріалів кримінального провадження стосовно М. за ст. 191 ч. 3 КК (Шевченківський районний суд м. Чернівців), яка обвинувачується у тому, що працюючи на посаді консультанта-продавця оператора державних лотерей ТОВ «М.С.Л.» за адресою м. Чернівці, просп. Незалежності, 115, згідно договору № 156 про розповсюдження державних лотерей, укладеного між нею та вказаним товариством, будучи матеріально-відповідальною особою, яка несе повну матеріальну відповідальність за ввірені лотерейні білети та кошти, виручені від їх реалізації, чеків гравців, прийняття ставок у лотерею в період часу з 28 січня по 25 лютого 2013 року здійснювала ставки у лотерею  «Спорт ліга», привласнюючи лотерейні білети, кошти до каси товариства не вносила, обертаючи їх на власну користь, чим спричинила ТОВ «М.С.Л.» матеріальну шкоду на суму 22702,47 грн.

Проте в наданих на вивчення матеріалах провадження заява потерпілої сторони в особі приватної структури – ТОВ «М.С.Л.» про вчинення даного кримінального правопорушення відсутня. Отже, у даному випадку суд повинен був перевірити чи звертався представник потерпілого до слідчого чи прокурора з вимогою притягнути М. до кримінальної відповідальності.

У кримінальному провадженні щодо Т. за ст.ст. 191 ч.1 та 389-1 КК (Шевченківський районний суд м. Чернівців) обвинуваченого Т. засуджено за те, що працюючи на посаді водія-експедитора логістичного відділу ТОВ «Космея-Тема» впродовж травня-червня 2013 року, будучи матеріально-відповідальною особою, діючи умисно за допомогою ввіреної йому підприємством паливної смарт-картки заправок «ОККО» № 143114041 на автозаправних станціях даної мережі отримував дизельне пальне у неробочий час та поза визначеним йому лімітом використання, а в подальшому здійснював його незаконну реалізацію, чим завдав матеріальної шкоди ТОВ «Космея-Тема» на загальну суму 20521 грн. Заява потерпілої сторони про злочин відсутня.

 Згідно вироку Шевченківського районного суду м. Чернівців стосовно Р. останній обвинувачується в тому, що в період часу з 13 год. до 14 год. 7 листопада 2013 року перебуваючи в приміщенні будинку № __  по вул. Міліївській м. Чернівці, таємно викрав монітор до комп‘ютера марки «Asus» вартістю 1300 грн. та системний блок марки «Athlon ІІ» вартістю 2000 грн., які належали Р., чим заподіяв потерпілій матеріальну шкоду на загальну суму 3300 грн., після чого викраденим розпорядився на власний розсуд.

Проте в судовому засідання встановлено, що обвинувачений проживає разом із потерпілою, яка є дружиною його брата в одному житлі – будинку № __ по вул. Міліївській м. Чернівці. Судом не перевірено чи викрадене майно не знаходилося у спільній власності потерпілої та брата обвинуваченого. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК особи, які спільно проживають, пов‘язані спільним побутом  і мають взаємні права та обов‘язки визнаються близькими родичами та членами сім‘ї. Отже, дане провадження повинно було проводитися у формі приватного обвинувачення, проте в матеріалах справи заява потерпілої про злочин відсутня, окрім того, на судовому слідстві потерпіла надала покази про те, що претензій до обвинуваченого не має.

Аналогічна ситуація і в кримінальному провадженні за ст. 185 ч. 2 КК стосовно Я. (Шевченківський районний суд м. Чернівців). Так, Я. 12 грудня 2012 року в денний час, маючи на меті вчинення крадіжки майна своєї рідної сестри З., прийшов до будинку № __ по вул. Березівській м. Чернівці, в якому він значиться зареєстрованим і спільно з сестрою проживає, таємно викрав майно, належне сестрі на загальну суму 1200 грн. Заява потерпілої у справі відсутня. Суд затвердив угоду про примирення, згідно якої потерпіла З. претензій матеріального та морального характеру до Я. не має.

При розгляді категорій справ про злочини проти власності слід керуватися постановою Пленуму ВСУ № 10 від 6 листопада 2009 року.

Так, згідно п. 4 даної постанови крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним. Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на вчинення відповідного злочину. Закінченим замахом на крадіжку є дії особи, яка викрала майно, але одразу була викрита.

Зокрема, у кримінальному провадженні за ч. 2 ст. 185 КК стосовно І. (Першотравневий районний суд м. Чернівців) обвинуваченого засуджено за те, що він, будучи неодноразово судимим, в період непогашеної та незнятої судимості 13 листопада 2013 року близько 17 год. 30 хв. перебуваючи  у стані алкогольного сп‘яніння, переслідуючи умисну корисливу мету, направлену на таємне викрадення чужого майна, перебуваючи в магазині «Сільпо» в ТРЦ «Депот», що знаходиться за адресою: м. Чернівці, вул. Головна, 265-А, викрав із полиці магазину пляшку горілки марки «Столична» ємністю 1 літр та вартістю 154 грн. Після цього І. вийшов із вказаного магазину з викраденим майном, чим завдав ТОВ «Фоззі Фут» матеріальної шкоди у розмірі 154 грн. Проте під час допиту в якості підозрюваного І. вказав, що перебуваючи неподалік касового терміналу, за яким знаходиться вихід, вирішив без будь-якого розрахунку викрасти вказану горілку. Тому він направився до виходу через касу, касир якої на нього уваги не звернув. Він, будучи впевненим, що йому вдалося викрасти горілку, вийшов за межі магазину та направився в сторону виходу з ТРЦ «Депот». Однак, перед самим виходом із центру його затримали охоронці.

З матеріалів досліджуваного провадження вбачається, що І. не мав реальної можливості розпоряджатися чи користуватися викраденим майном. Отже, в його діях є лише закінчений замах на крадіжку.

Аналогічна ситуація і в кримінальному провадженні щодо С. за ч. 1 ст. 185 КК (Першотравневий районний суд м. Чернівців). Так, С. засуджено за те, що  23 грудня 2013 року  приблизно о 00.53 год. перебуваючи в магазині «Сільпо № 56» ТОВ «Фоззі Фуд», який розташований на першому поверсі торгівельного центру «Депот» за адресою м. Чернівці, вул. Головна, 265А, переслідуючи корисливу мету особистого збагачення,  направлену на таємне викрадення чужого майна, шляхом розбиття скла вітрини, таємно, викрав тютюнові вироби на загальну суму 435 гривень. Проте, на досудовому розслідуванні обвинувачений розповів, що застібнув куртку та вийшов з приміщення магазину через касу, після чого був затриманий працівниками охорони.

Частина 3 ст. 337 КПК дозволяє суду з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження. Тобто у даному випадку суд мав реальну можливість виправити помилку органу досудового розслідування, однак не скористався нею. Таке порушення вимог КПК залишилось не усунутим, оскільки вирок сторонами не оскаржувався.

Стосовно судової практики про усунення розбіжностей у застосуванні законодавства при розгляді кримінальних проваджень про злочини проти власності, то актуальною для застосування місцевими судами області є постанова ВСУ від 31 січня 2013 року, згідно якої Судова палата у кримінальних справах ВСУ мала предметом розгляду неоднакову правову оцінку судом касаційної інстанції крадіжки грошей з банкомату (чи була вона поєднаною з проникненням) у тому випадку, коли здійснення операції з отримання готівки з банкомату відбувалося з використанням раніше викраденої банківської платіжної картки та пін-коду до неї.

Так, ОСОБА_1, визнано винуватим у тому, що він 20 серпня 2011 року у стані сп’яніння, перебуваючи у квартирі ОСОБА_2 по вул. ІНФОРМАЦІЯ_2, таємно викрав банківську картку останньої з пін-кодом до неї, використовуючи які, того ж дня проник до банкомату «Першого українського міжнародного банку» і таємно викрав 3700 гривень, що належали потерпілій.

ВСУ вирішили, що логіко-граматичне тлумачення формулювання (словосполучення) «крадіжка, поєднана з проникненням у сховище» дає підстави вважати, що під проникненням до будь-якого приміщення слід розуміти: а) фізичне входження, потрапляння до нього з метою заволодіння майном, що знаходиться у ньому; б) доступ до майна, що знаходиться у сховищі, будь-яким способом (без фізичного входження до нього), який дає змогу заволодіти таким майном, вилучити його із приміщення.

Відповідно до положень постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище слід розуміти незаконне, недозволене, протиправне потрапляння (входження) до них будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману; з використанням підроблених документів тощо або за допомогою інших засобів), який дає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища.

Залежно від того, які фактичні ознаки складу суспільно небезпечного діяння будуть установлені, як ці ознаки будуть співвідноситися з ознаками складу злочину, що містяться у кримінально-правовій нормі, та від того, як вони трактуються й застосовуються на практиці, можна виділити фізичний та юридичний (психологічний) критерії розуміння поняття «проникнення». Характерними рисами першого є: а) факт входження чи потрапляння у сховище; б) спосіб, місце, час та обставини (існуючий режим доступу до майна, яке там знаходилося), за яких відбулося входження чи потрапляння у сховище. Характерними рисами другого є: а) незаконність входження у сховище (за відсутності в особи права перебувати там, де знаходиться майно, на заволодіння яким спрямовані її дії); б) мета, яку переслідує особа, що вчиняє таке входження, усвідомлення характеру (перебігу) вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння, зокрема й факту незаконного проникнення (потрапляння чи входження) у сховище, передбачення наслідків свого діяння.

Факт входження, потрапляння у сховище чи поява у ньому іншим способом у поєднанні з іншими зовнішніми поведінковими проявами дають можливість визначити об’єктивну сторону суспільно небезпечного діяння. Із хронології та послідовності цих дій можна з’ясувати, зокрема, чи існували і які саме обмеження в доступі до майна, а також визначити, що, встановлюючи у певний спосіб безперешкодний (вільний) режим доступу до майна, його власник чи володілець не обмежує в цьому нікого, серед них, по суті, й особу, яка використовує такий спосіб доступу з умислом заволодіти чужим майном.

Зовнішній прояв діяння розкриває внутрішній (психологічний) процес діяння, окреслює суб’єктивне ставлення особи до вчинюваних нею дій, які в сукупності з іншими обставинами визначають кримінально-правовий зміст суспільно небезпечного діяння.

Під поняттям «сховище» слід розуміти певні місця чи ділянки території, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які обладнані огорожею чи технічними засобами або забезпечені іншої охороною: пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи та інші сховища. 

Згідно з пунктом 1.2 Закону України № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5 квітня 2001 року банківський автомат — програмно-технічний комплекс, призначений для здійснення самообслуговування за операціями одержання коштів у готівковій формі, внесення їх для зарахування на відповідні рахунки, одержання інформації щодо стану рахунків, а також виконання інших операцій (оплата товарів, послуг) згідно з функціональними можливостями цього комплексу. Автоматизовані операції з видачі та прийому готівкових коштів здійснюються як з використанням платіжних карт, так і без таких. Грошові купюри в банкоматі розміщуються в касетах, що у спеціальному сейфі. Отже, за загальним визначенням банкомат є сховищем для грошей.

Згідно із Законом України № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року та Положенням про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223, одним із видів доступу до банківських рахунків є спеціальні платіжні засоби – пластикові банківські картки, які емітовані в установленому законодавством порядку та використовуються для ініціювання переказу коштів з рахунку платника або банку, а також для здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Платіжні картки є власністю емітента (банку) і надаються ним відповідно до умов договору клієнту, в тому числі і фізичній особі – держателю спеціального платіжного засобу, який на законних підставах використовує платіжні картки.

Платіжна картка містить обов’язкові реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему, емітента (банк) та держателя цього спеціального платіжного засобу.

Держатель платіжної картки для забезпечення безпеки здійснення платіжних операцій з її використанням зобов’язаний використовувати цей спеціальний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства України, правил користування ним та умов договору, укладеного з емітентом (банком), дотримувати правил безпеки та не допускати використання цього засобу сторонніми особами, для чого повинен надійно зберігати спеціальний платіжний засіб, пін-код та інші засоби, що дають змогу користуватися ним, а у випадку його втрати зобов’язаний негайно повідомити про це емітента (банк), який повинен негайно зупинити здійснення операцій з використанням цього спеціального платіжного засобу з внесенням до стоп-списку і його вилучення.

Аналіз зазначених норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що юридична суть викрадення з використанням банківської платіжної картки та пін-коду до неї полягає у списанні коштів із банківського рахунку, а не в отриманні готівки певним способом. Картка та пін-код містять інформацію, яка взаємопов’язана з інформацією, якою володіє банк. Гроші видаються внаслідок обумовленої договором операції з рахунком. Розмір суми обмежений або сумою, яка розміщена на банківському рахунку, або ж лімітом операції за цією карткою.

Отже, всі банківські операції з використанням платіжної картки здійснюються її держателем, у тому числі особою, яка знайшла (викрала) цю банківську платіжну картку, на підставі та в межах договору, укладеного між банком-емітентом і клієнтом-держателем платіжної картки. Вставляючи картку до банкомату та проводячи відповідні операції з клавіатурою, винна особа безпосередньо отримує доступ не до сейфового відділення банкомату, а зв’язується з операційною системою банку-емітента, отримує доступ до рахунку і дає банку вказівку провести певну операцію. Фізичного проникнення до сховища (сейфу банкомату) не відбувається, як це, наприклад, має місце у випадку зламу такого банкомату.

На відміну від засобів, що дозволяють винній особі викрадати майно із приміщення, сховища чи житла без входу до них (гачок, шланг, надресирована тварина), банківська платіжна картка є засобом доступу до банківського рахунку, що існує в електронній формі, а не засобом доступу до сховища.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення, суд касаційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність у діях ОСОБА_1 кваліфікуючої ознаки крадіжки, поєднаної з проникненням у сховище.

3.   Висновки та пропозиції.

 На підставі наведеного і з метою покращення роботи судів по розгляду справ про злочини проти власності є доцільним:

 1. Обговорити результати узагальнення на зборах суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду та семінарському занятті з суддями області 21 листопада 2014 року.

2. Рекомендувати суддям апеляційного та місцевих судів області, згідно Закону України «Про судоустрій та статус суддів», регулярно підвищувати свою кваліфікацію на семінарах, які проводяться апеляційним судом Чернівецької області та в Чернівецькому відділенні Національної школи суддів України.

3. Копію узагальнення направити всім судам області.

Суддя апеляційного суду
        Чернівецької області
        В.Я. Марчак