Практика розгляду судами Чернівецької області справ щодо застосування законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов’язання

Практика розгляду судами Чернівецької області

справ щодо застосування законодавства, яке регулює

поруку як вид забезпечення виконання зобов’язання

Вступ

У відповідності до завдання Верховного Суду України апеляційним судом Чернівецької області проведено узагальнення судової практики застосування законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов’язання.

Сутність поруки, як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає у тому, що третя особа (поручитель) зобов'язується перед кредитором іншої особи нести відповідальність у разі невиконання останньою її обов'язку перед кредитором.  Поручитель не зобов'язаний виконувати обов'язок боржника за основним зобов'язанням. Його роль цілком доцільно обмежена законодавцем обов'язком нести відповідальність за боржника. Однак поручитель має право виконати забезпечене ним зобов'язання з метою запобігти сплаті кредитору додаткових сум, що можуть бути викликані простроченням виконання (проценти, збитки).

Розглядаючи такі питання, суди враховують як визначені ч. 2 ст. 16 ЦК способи захисту судом цивільних прав та інтересів, так і норми параграфа 3 гл. 49 ЦК («Порука») та Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин», якими встановлено особливості виконання договору поруки, стягнення заборгованості за наявності інших способів забезпечення виконання зобов’язання, визнання договору поруки недійсним та його припинення. 

Аналіз статистичних даних

За 2012 рік та перше півріччя 2013 року судами Чернівецької області розглянуто 184 справи даної категорії. Із них 21 справ розглянуто за спорами щодо визнання договору поруки недійсним та 41  справ щодо припинення договору поруки, в тому числі з підстав зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності та з підстав зміни сторони у зобов’язанні.

З даної категорії справ у 158 справах було постановлено рішення, із них у 145 справах про задоволення позову.

За вказаний період оскаржено в апеляційному порядку 103 судових рішень. 64 апеляційні скарги було відхилено, а судові рішення залишено без змін, що складає 65, 9 % від загальної кількості оскаржених судових рішень.

30 судових рішень було скасовано, що складає 30,9 % від загальної кількості оскаржених судових рішень та 9 судових рішень було змінено, що становить 9, 2 %.

Визнання договору поруки недійсним

Статтею 215, 216 ЦК передбачені загальні підстави недійсності правочину та правові наслідки його недійсності. У судовому порядку сторони в основному звертаються з вимогою до суду про визнання оспорюваного правочину недійсним із застосування наслідків його недійсності, якщо підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України, а саме:

-зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам  цивільного законодавства, а  також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

-особа,  яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

-волевиявлення  учасника  правочину має бути  вільним і відповідати його внутрішній волі;

-правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

-правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,  неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори щодо визнання договору поруки недійсним, суди Чернівецької області в основному правильно застосовували норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин, проте не завжди встановлювали наявність умов та вимог закону, додержання яких є необхідним для дійсності правочину.

Наприклад, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 5 листопада 2012 року в задоволені позову громадянина Л. до публічного акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю  про визнання недійсним договору поруки від 3 липня 2009 року, укладеного між ПАТ, громадянином Л. та ТОВ відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено ті обставини, що під час укладання оспорюваного правочину він був відсутній  за місцем укладання договору та відсутні докази, які б давали підстави вважати спірний договір поруки недійсним.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 15 січня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено рішення про задоволення позову. Визнаючи недійсним договір поруки, апеляційний суд виходив з того, що у громадянина Л. не було волевиявлення на укладення спірного договору поруки, що в розумінні ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Розглядаючи справи вказаної категорії, районні суди області до правовідносин щодо поруки помилково застосовували норми, які регулюють відносини здійснення права власності, зокрема ст. 369 ЦК України, а також ст. 65 СК України.

Так, рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 липня 2012 року позов громадян Ч.Л., Ч.В. до публічного акціонерного товариства, громадянина Ю., третя особа без самостійних вимог Шевченківський відділ державної виконавчої служби України Чернівецького міського управління юстиції, про визнання договору поруки недійсним задоволено частково. Договір поруки, укладений між акціонерним поштово-пенсійним Банком та громадянином Ч.В. визнано недійсним з моменту його укладення з тих підстав, що громадянину Ч.М. у порушення ст. 369 ЦК України поручився за неналежне виконання кредитного договору майном, в тому числі, що належить йому на праві спільної сумісної власності.

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції не погодився, скасувавши своїм рішенням від 29 серпня 2012 року рішення районного суду в частині визнання договору поруки недійсним. У задоволенні позовних вимог відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою особою на себе обов’язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов’язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання боржником шляхом відшкодування в грошовій формі того, що не було виконане боржником. Порука є способом забезпечення виконання зобов’язання, а не угодою щодо розпорядження майном, належним поручителю; договір поруки не створює обов’язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором, а тому застосування судом першої інстанції ст. 65 СК України до цих правовідносин, згідно якої вимагається згода подружжя в разі розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано судом неправильним.

Припинення договору поруки з підстави зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності

Статтею 559 ЦК України передбачено підстави припинення поруки, де частиною першою встановлено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Вирішуючи спори цієї категорії, суду необхідно встановити факт односторонньої зміни зобов’язання за договором поруки, внаслідок якого обсяг відповідальності поручителя збільшується або відсутність такого факту. Лише за цієї умови суд й має право відповідно припинити договір поруки чи відмовити в його припиненні на цій підставі.

При цьому за зобов’язаннями, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя, не дає підстав покладати на останнього відповідальність за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком (ч. 1 ст. 559 ЦК).

Виходячи з вимог зазначених норм права, можна зробити висновок про те, що недотримання зазначених правил є перешкодою для стягнення боргу з поручителя.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 8 серпня 2012 року позов ПАТ КБ до громадян С.Д., К.О. та С.О. про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто із громадянина С.Д. як боржника та К.О. як поручителя на користь позивача заборгованість за кредитним договором. У задоволенні позову до поручителя громадянина С.О. відмовлено з підстав того, що внаслідок зміни процентної ставки за кредитним договором обсяг відповідальності громадянина С.О. як поручителя збільшився, що згідно ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення договору поруки.

Апеляційний суд погодився з вказаним висновком суду.

Інший приклад неправильного застосування судами законодавства при вирішенні даних спорів. Так, заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 лютого 2012 року позов публічного акціонерного товариства до громадянина Г.А., третя особа на стороні відповідача – З.В., про стягнення заборгованості задоволено. Відповідач Г.А. згідно договору поруки був поручителем.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 14 листопада 2012 року вказане рішення суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд виходив з того, що банк, укладаючи додаткові договори до кредитного договору, змінював не тільки строки повернення кредиту, але й відсоткові ставки. Разом з тим, у додаткових договорах до договору поруки, укладеного між сторонами, зміна відсоткових ставок не узгоджувалась. Отже, апеляційний суд прийшов до висновку про те, що у зв’язку з тим, що банк збільшив процентну ставку без згоди поручителя та відповідної умови у договорі поруки, підстав для покладання на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком немає, оскільки порука припинилася.

Питання про припинення договору поруки судами Чернівецької області вирішувалося як в окремому позовному провадженні або шляхом подачі зустрічного позову, так і без позову в процесі розгляду справи про стягнення солідарно заборгованості з боржника та поручителя, де судом було встановлено факт припинення поруки в силу закону.

Проте в окремих випадках суди вважали, що обов’язковою умовою для застосування наслідків припинення поруки є звернення поручителя з позовом про визнання договору поруки припиненим.

Так, ухвалою апеляційного суду від 27 вересня 2012 року залишено без змін рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 9 квітня 2012 року, яким стягнуто в солідарному порядку з громадянина К.О.М., К.О.Й. на користь ПАТ заборгованість за договором про надання споживчого кредиту. Оскарживши вказане рішення, відповідачі просили у задоволенні позову в частині стягнення боргу в солідарному порядку з громадянки К.О.Й. як поручителя відмовити за безпідставністю у відповідності до ч.1, ч.4 ст. 559 ЦК України. Апеляційний суд, мотивуючи прийняте рішення, зазначив, що «договори поруки не визнані в установленому в законі порядку припиненими».

Отже, дане питання потребує роз’яснень.                                                 

Припинення договору поруки з підстави зміни сторони у зобов’язанні

Як зазначено вище, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання.

Відповідно до статті 607 ЦК України зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

Апеляційним судом під час проведення узагальнення справ щодо поруки, припиненої з підстав зміни сторони у зобов’язанні, досліджувалися спори про припинення поруки у зв’язку зі смертю поручителя або боржника.

При цьому на поручителя може бути покладено обов’язок щодо неналежного виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину та згоди поручителя відповідати за нового боржника, зафіксоване у тому числі у договорі поруки.

Вирішуючи спори цієї категорії, суду необхідно встановити наявність чи відсутність спадкоємців боржника, які при умові прийняття спадщини є боржниками перед кредитором в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

Наприклад, рішенням  Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 травня 2012 року в задоволенні позову ПАТ до поручителя Ш.С. про стягнення заборгованості відмовлено. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки боржник В.О. помер, відсутні спадкоємці щодо спадщини померлого, відсутня згода поручителя відповідати перед кредитором за будь-якого нового боржника, то підстав покладення обов’язку відповідати перед банком на поручителя за неналежне виконання зобов’язання за кредитним договором, укладеним між позивачем та померлим, немає. Апеляційний суд вважає такі висновки правильними.

Що стосується спорів про стягнення заборгованості, в яких зобов’язання припинилося у зв’язку із смертю поручителя, то необхідності встановлювати наявність спадкоємців боржника не виникає, оскільки порука є особистим зобов’язанням відповідати за належне виконання основного зобов’язання, у разі смерті поручителя його спадкоємці не є боржниками за кредитним договором.

Так, апеляційним судом Чернівецької області залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 2 листопада 2011 року, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ до громадянки С.В. про стягнення заборгованості відмовлено з підстав того, що вона як  спадкоємець поручителя С.Г., який помер, не зобов’язана нести відповідальність за договором поруки, укладеним померлим, оскільки порука є особистим зобов’язанням.

Помилок та неправильного застосування законодавства при розгляді справ вказаної категорії судами Чернівецької області не допускалося.

Припинення поруки з підстави пропуску строку пред’явлення вимоги до поручителя

Частиною 4 статті 559 ЦК України встановлено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимогу до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Не може розглядатися як установлення строку дії поруки сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов’язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов’язань, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

При розгляді справ даної категорії виникають такі проблемні питання, як момент, з якого починається відлік строку пред’явлення вимоги до поручителя, а також сам строк поруки. Так, деякі суди помилково відраховували зазначений строк з моменту несплати чергового платежу, інші визначають моментом пред’явлення Банком вимоги про повернення кредиту у повному обсязі (яким є час надіслання позичальнику та поручителю заяв з вимогою про погашення поточної заборгованості), оскільки строк виконання основного зобов’язання, встановлений кредитним договором, не настав. При цьому судами застосовуються положення про те, що якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (рішення апеляційного суду Чернівецької області від 22 травня 2013 року у справі за позовом ТОВ до громадян Т.Л., Х.Л., А.В. про стягнення заборгованості).

Крім того, рішенням апеляційного суду від 6 червня 2013 року було скасовано рішення суду першої інстанції про стягнення солідарно заборгованості з громадян М.С., К.В., М.В., Ц.О. з відмовою в задоволенні позову до громадянина Ц.О., який є поручителем за зобов’язанням боржника. Виходили з того, що поруку припинено на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України. При цьому суд вказав, що п. 10 договору поруки строк дії договору становить десять років і закінчується із повним виконанням зобов’язань позичальника за кредитним договором або поручителем – за цим договором. Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд виходив з того, що кредит надавався на строк з 30 червня 2009 року по 30 червня 2010 року. Тобто дата, що вказує на подію, яка має юридичне значення і яка має неминуче настати, є 30 червня 2010 року. При цьому суд зазначив, що умови договору поруки про його дію протягом десяти років та до повного виконання всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч. 4 ст. 559 ЦК України, тому підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Дане питання потребує більш детального роз’яснення.

Розірвання договору поруки

Статтею 651 ЦК передбачені підстави для зміни або розірвання договору. У судовому порядку ці питання вирішуються, якщо сторони договору не досягли згоди і одна із заінтересованих сторін звернулася з вимогою до суду з двох підстав: має місце істотне порушення договору другою стороною; наявні інші випадки, встановлені договором або законом (ч. 2 ст. 651 ЦК). Натомість у ч. 3 ст. 651 ЦК зазначено, що і без звернення до суду договір вважається розірваним або зміненим у силу самого факту односторонньої відмови від договору у повному обсязі чи частково (якщо таке право передбачене договором або законом).

Відповідно до ч.2 ст.652 ЦК України договір може бути розірваний у зв’язку з істотною зміною обставин за наявності одночасно таких умов:

1)В момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2)Зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3)Виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4)Із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Разом з тим, при вирішення спорів про розірвання кредитних договорів та договорів поруки, суди не завжди встановлювали наявність умов, при яких може бути договір розірваний у зв’язку з істотною зміною обставин.

Наприклад, рішенням Герцаївського районного суду від 30 вересня 2010 року розірвано кредитний  договір, укладений між ВАТ КБ та громадянином Л.С., та розірвано договори поруки, укладені між ВАТ КБ та громадянином Л.К., О.В. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що відбулись істотні зміни обставин, а саме: курс долара піднявся вдвічі і відповідачі не в змозі виконувати зобов’язання перед банком щодо погашення кредиту та сплати відсотків по кредиту.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 24 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції в цій частині скасовано і ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову про розірвання кредитного договору та договорів поруки. Апеляційний суд послався на те, що стороною не доведено наявність всіх чотирьох умов, передбачених ст. 652 ЦК України, необхідних для розірвання договору.

Стягнення заборгованості за зобов’язаннями забезпеченими одночасно порукою та іпотекою

Відповідно до п. 23 Постанови  Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин», при вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України «Про заставу», статей 1, 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553–559 ЦК) не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

У зв’язку із цим солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя нормами ЦК не передбачена.

Аналізуючи судову практику судів Чернівецької області з даного питання, можна зробити висновок, що при застосуванні законодавства у спорах про стягнення заборгованості за зобов’язаннями, забезпеченими одночасно порукою та іпотекою, суди не в повній мірі встановлюють обставини справи та застосовують до даних правовідносин норми матеріального права.

Так, заочним рішенням Герцаївського районного суду від 28 квітня 2010 року позовні вимоги ПАТ задоволено, стягнуто з громадян Д.М.І., Д.А.А. та П.Л.К. солідарно на користь позивача заборгованість за кредитним договором. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що згідно договорів поруки та іпотеки відповідачі взяли на себе зобов’язання за кредитним договором у разі невиконання зобов’язання боржником.

Рішенням апеляційного суду від 12 червня 2013 року рішення в частині задоволення позову до громадянина П.Л. як майнового поручителя (іпотекодавця) скасовано та відмовлено в позові в цій частині з підстав того, що солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя нормами ЦК не передбачена.

Стягнення солідарної заборгованості за зобов’язаннями, забезпеченими декількома договорами поруки

Відповідно до ч. 3 ст. 553 ЦК України поручителем може бути одна особа або кілька осіб. Частиною 3 статті  554 ЦК України передбачено, що особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

При розгляді справ про солідарне стягнення боргу з боржника та поручителів, які поручилися за належне виконання зобов’язання окремими договорами поруки, виникають проблемні питання, які потребують роз’яснень.

Так, в переважній більшості справ, де зобов’язання забезпечувалося декількома поручителями у вигляді договорів поруки з кожним з них окремо, судами області заборгованість за кредитним договором в таких спорах стягувалася в солідарному порядку з боржника та поручителів, до яких пред’являвся позов.

Проте такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій визнано Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ необґрунтованими та таким, що суперечать чинному законодавству.

Наприклад, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2013 року скасовано ухвалу апеляційного суду, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення солідарно з трьох поручителів на користь банку заборгованість за кредитом.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що внаслідок порушення умов кредитного договору утворилася заборгованість перед позивачем, яка на підставі ст. ст. 554, 1050, 1054 ЦК України підлягає солідарному стягненню з відповідачів, врахувавши наданий банком розрахунок кредитної заборгованості.

Проте Вищий суд не повністю погодився з таким висновком апеляційного суду, зазначивши, що апеляційний суд, погодившись із висновком суду першої інстанції про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, залишив поза увагою те, що зміст вказаної норми передбачає можливість встановлення поруки щодо виконання одного й того ж зобов'язання одночасно з боку декількох осіб. Однак така порука виникає лише на підставі її спільного надання у формі укладення одного договору декількома поручителями (ч. 3 ст. 554 ЦК України) та лише у випадку укладення одного договору декількома поручителями (спільна порука) поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником та солідарно між собою. 

Враховуючи, що на забезпечення одного і того ж зобов'язання укладено декілька договорів поруки, в цьому випадку ч. 3 ст. 554 ЦК України не застосовується, оскільки поручителі не несуть у такому разі солідарної відповідальності між собою, а тому не можна вважати поруку їхньою спільною відповідальністю. За таких обставин кредитор має право пред'явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.

Крім того, аналогічну практику застосовано також апеляційним судом Чернівецької області в рішенні від 4 вересня 2013 року в справі за позовом ПАТ КБ до громадян Г.Є.А., Г.І.В., К.О.О. про стягнення заборгованості солідарно. Задовольняючи позовні вимоги, Шевченківський районний суду м. Чернівці в рішенні від 23 травня 2013 року виходив із того, що внаслідок порушення громадянин Г.Є.А. умов кредитного договору утворилася заборгованість перед позивачем, яка підлягає  солідарному стягненню з відповідачів, врахувавши наданий банком розрахунок кредитної заборгованості.

Проте апеляційним судом рішення суду першої інстанції було скасоване з підстав того, що на забезпечення одного і того ж зобов'язання укладено декілька договорів поруки, в цьому випадку ч. 3 ст. 554 ЦК України не  застосовується, оскільки поручителі не несуть у такому разі солідарної відповідальності між собою, а тому не можна вважати поруку їхньою спільною відповідальністю. Апеляційним судом стягнуто солідарно з боржника та кожного поручителя окремо заборгованість по кредитному договору.   

Підсудність

Спірним питанням є пред'явлення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором до позичальника - юридичної особи і поручителів-фізичних осіб (чи навпаки). Судова практика з цього питання змінювалась.

Згідно ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлене законом.

З наданих для узагальнення цивільних справ, в яких розглядалися позови щодо поруки, вбачається що суди правильно застосовували норми закону щодо підсудності справ, в яких одним з відповідачів є фізична особа (нема значення це позичальник чи поручитель). Такі спори розглядалися в цивільному судочинстві, оскільки основним критерієм для визначення підсудності є характер (предмет) правовідносин, а лише потім - суб'єктний склад.

Беручи до уваги, що пред'явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов'язком банку чи іншої фінансової установи (частина перша статті 543 ЦК), то в разі пред'явлення позову до кожного з них окремо суди мають враховуючи визначені ЦПК правила судової юрисдикції. Наприклад, позов банка (іншої фінансової установи) до юридичної особи - поручителя із зазначенням фізичної особи - позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, існує практика, коли позивач (юридична особа) спочатку звертається до господарського суду про стягнення з відповідача (юридичної особи) заборгованості по кредитному договору, а вже потім в порядку цивільного судочинства стягується заборгованість з поручителя – фізичної особи.

  Проте, якщо позови було пред'явлено до позичальника і поручителів, як солідарних боржників, в разі роз'єднання позовів буде незрозумілим, як стягувати заборгованість солідарно і як виконувати такі рішення судів, якщо позичальник і поручитель проживають за різними адресами і виконувати судові рішення будуть різні виконавчі служби.

Висновки та пропозиції

Результати проведеного узагальнення показали, що суди в основному дотримуються вимог норм матеріального та процесуального права при розгляді справ у справах щодо поруки. Проте, наявність помилок та неоднакової судової практики свідчить про те, що суди не завжди достатньо повно з’ясовують фактичні обставини справи, дають правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевіряють пояснення сторін, у зв’язку з чим постановлені судові рішення не повною мірою відповідають вимогам статей 213-215 ЦПК України.

Враховуючи наявність проблемних і спірних питань при вирішенні зазначеної категорії справ та з метою уникнення помилок щодо їх вирішення, вважаю за доцільне обговорити дане узагальнення на засіданні судової палати у цивільних справа апеляційного суду Чернівецької області та направити його в районні суди області.

Суддя апеляційного суду

Чернівецької області                                                   М.В. Савчук